Ми вважаємо, що травмована людина в цілому здорова, хоча й поводить себе незвично.
Вона не хвора, вона має проблему.
Ця проблемна поведінка, як правило, є стратегією виживання.
Ми називаємо це «концепцією поважної причини».
Я визнаю, що кожна людина, яку я зустрічаю, незалежно від того, як вона поводиться, має вагому причину для своєї поведінки. Я не знаю, що це за причина. Але я розумію, що вона існує.
Приклад: дитина зібрала повну шафу їжі, яку частково вкрала. Можливо, колись вона зазнала голод, і тактика її виживання полягала в тому, щоб зібрати все, що можна було знайти. Окрім того, їжа може бути і замінником любові.
Часто трапляється, що поведінка, неприємна для соціального оточення, для дитини є тактикою виживання. Я маю поважати таку поведінку, бо вона допомогла їй вижити.
Агресивна людина, колись не змогла захистити себе в травматичний момент. Тепер може. І це – крок до зцілення.
Самотня або депресивна людина не змогла втекти в травматичний момент. Тепер може. Це – крок до виходу з заціпеніння.
Якщо ми весь час лише дискримінуємо поведінку людини, ми сигналізуємо їй, що її стратегія виживання була неправильною.
Але ж це не так. Саме ця поведінка дозволила людині вижити, тому до неї треба ставитись з повагою. Проте в безпечній ситуації вона більше не потрібна і її можна і треба адаптувати до сьогоднішньої ситуації. Саме у цьому і допомагає травматерапевт.
Я кажу: «Так, я розумію причину, я поважаю і ціную стратегію, яку ти виробив, можливо, вона допомогла тобі колись вижити, але зараз тобі не потрібна така поведінка, давай працювати разом, щоб її змінити.» Це може зайняти багато часу.
Поведінка дитини може мене розлютити, і я маю право це їй показати. Але дитина повинна відчувати, що я не засуджую її за її вчинки, її поведінку, оскільки це запізнілий наслідок пережитого нею і не має нічого спільного з нею як з ЛЮДИНОЮ.
Базова позиція разом з взаємовідносинами утворюють основу педагогіки травми та травматерапії.
Wir glauben, dass traumatisierte Mensch trotz ihres herausfordernden Verhaltens im Grunde gesund sind.
Sie sind nicht krank, sie haben eine Krankheit.
Ihr problematisches Verhalten ist in der Regel eine Überlebensstrategie.
Wir nennen dies das “Konzept des guten Grundes”.
Ich erkenne, dass jede Person, der ich begegne – egal wie sie sich verhält – einen guten Grund für ihr Verhalten hat. Ich weiß nicht, was dieser Grund ist. Aber ich gehe davon aus, dass es diesen gibt.
Ein Beispiel: Ein Kind hat einen vollen Schrank mit Lebensmitteln eingesammelt und diese teilweise gestohlen. Vielleicht war es einmal am Verhungern und es war eine Überlebenstaktik alles zu sammeln, was es finden konnte. Essen kann wiederum auch ein Ersatz für Liebe sein.
Es kommt oft vor, dass ein Verhalten, das für das soziale Umfeld unangenehm ist, der Überlebenstaktik des Kindes entspricht. Ich muss dieses Verhalten respektieren, weil es dem Kind geholfen hat, zu überleben.
Ein Mensch, der aggressiv ist, konnte sich in einem traumatischen Moment nicht verteidigen. Jetzt kann er es. Dies ist ein Schritt zur Heilung.
Ein Mensch, der sich zurückzieht oder depressiv ist, konnte in einem traumatischen Moment nicht fliehen. Jetzt kann er das. Dies ist ein Schritt aus der Erstarrung heraus.
Eine Person, die sich zurückgezogen hat oder deprimiert ist, konnte einem Trauma nicht entkommen. Jetzt kann sie es. Das ist ein Schritt aus der Erstarrung heraus.
Wenn wir das Verhalten einer Person nur diskriminieren, signalisieren wir ihr, dass ihre Überlebensstrategie falsch war.
Was aber nicht stimmt. Sie hat dem Menschen das Überleben ermöglicht und ist von daher wert zu schätzen. Nur ist sie in einer sicheren Situation nicht mehr nötig und kann/sollte der heutigen Situation angepasst werden. Genau dabei hilft ein Traumapädagoge.
Ich sage: Ja, ich verstehe den Grund, ich respektiere und schätze die Strategie, die du entwickelt hast, sie hat dir vielleicht geholfen zu überleben, aber jetzt brauchst du dieses Verhalten nicht mehr, lass uns gemeinsam daran arbeiten, es zu ändern. Dies kann eine lange Zeit in Anspruch nehmen.
Das Verhalten des Kindes kann mich wütend machen, und ich kann diese Wut auch zeigen. Aber das Kind muss spüren, dass die ich es nicht für sein Tun und sein Verhalten verurteile, da dieses eine Spätfolge des von ihm erlebten ist und nichts mit ihm als MENSCH zu tun hat.
Diese Grundhaltung ist zusammen mit der Beziehung die wichtigste Grundlage der Traumapädagogik und der Traumatherapie.