Я – це нова Я!

Ніхто не може дати чіткої відповіді про те, що зараз відбувається в Україні.

Величезна кількість подій на території окупованого Криму і на  сході України настільки сильно переплелися між собою, що неможливо прослідкувати за ними. Скоріш за все, лише через кілька років, або кілька десятків років з’являться історики, які займуться ґрунтовною роботою над розмотуванням цього мотка подій із численними вузликами. Хочеться надіятися, що один з таких вузликів буде розв’язано завдяки одній із багатьох історій сімей-переселенців.
Рука 15-річної дівчинки знову потяглася до мобільного телефону. Тремтячи, розблокувала його, ледве потрапляючи на кнопки, знову набрала настільки знайомий номер, татовий номер. У відповідь було чути лише тривожні гудки, які сигналізували про те, що ніхто не піднімає трубку. СМС-повідомлення, голосові повідомлення також залишалися без відповіді. Зазвичай телефонний зв’язок обмежували спеціальною технікою, яка встановлювалася на вишки. Сьогодні ж, щоб зателефонувати не довелося йти на інший кінець міста та підніматися на 9 поверх. Сьогодні телефонний зв’язок був доступний мешканцям міста. Ця ніч була безсонною і для Ярослави, і для її мами. Nadija Schambel
Тато дівчинки – великий шанувальник їзди на велосипеді. Це його пристрасть. Одного вечора він поїхав за місто в селище. Повертався вже пізно, після комендантської години. Дорога від селища до міста, тобто додому, була через блокпост. Патрульні забрали його за порушення комендантської години. Але ніхто про це не знав.
Наступного ранку мати пішла на роботу, спроби додзвонитися до батька знову ж таки були марними.  Вона страшенно переживала, адже погляди сім’ї Черкас  геть не збігалися з поглядами нового «уряду», до того ж, і з поглядами більшості мешканців міста. Хвалити Бога, все обійшлося. Увечері того ж  дня він повернувся додому. Без велосипеда, без телефону, без рюкзака. Тільки паспорт в кишені. Він був брудний, весь у пилюці. Як тато потім розповів, вони копали окопи. Деяких, хто чинив опір або просто не сподобався цим «захисникам народу» били просто до невпізнання. Телефон так і не повернули. А найдорожче – велосипед, в який була вкладена чимала сума грошей,  – просто викинули в кущі, потім таки вдалося його повернути собі.
З тих пір батьки думали, де дістати гроші, щоб поїхати, і куди їхати. Це все зайняло близько двох тижнів. За цей час назбиралося безліч емоцій, переживань. Найбільш неприємно було, коли  1 вересня всі діти України пішли в школу, а я сиділа в цій дірі без друзів, всі роз’їхалися. Я просто дивилася якісь комедійні серіали по телевізору, це був єдиний спосіб себе розважити. Коли ти живеш там, в умовах, в яких збожеволіти можна, найбільше бажання – це повернутися назад до нормального життя. Найстрашніше стає, коли ти звикаєш до тих реалій і тобі вони здаються нормою життя.
8 вересня батьки придбали квитки до Харкова, вирішили поїхати до батькових друзів, адже всі родичі в Росії, а варіант поїхати туди взагалі не розглядався. 15 вересня ми зняли квартиру в Нікополі і переїхали. Через півроку до нас приїхала ще і бабуся.
Ярослава Черкас родом з Красного Луча, Луганської області. Її батьки –  Ганна і Олександр. Мама – маляр-штукатур, працювала на шахті ім. Ізвєстія. Тато – на шахті «Міусинська». Єдина донечка навчалася у школі №4, після школи ходила на малювання. О 18 годині всі збиралися вдома, вечеряли. Тато міг поїхати до друзів на велосипеді, а Яся з мамою дивилася фільми або готувала на кухні, ходила гуляти, потім увечері могли піти в гості до бабусі або до маминої сестри. Коли повертався батько, часто ще разом бесідували весь вечір вдома. Нічого незвичайного, власне… Проте це вже не повториться, так само, як тоді вже більше не буде, хоч, можливо, це й на краще.
Я пам’ятаю як я злякалася, коли почула перший вибух у своєму житті, але страх був не сильний. Я просто несподівано для себе зібралася і почала діставати із шафи теплі речі, запихати кота в сумку. Думала, спустимося з батьками в підвали і жити там тижнями будемо. Але, на щастя, перші постріли скінчилися досить швидко і ніхто нікуди не встиг спуститися. Потім, коли відбувалися перестрілки або бомби падали, вже навіть не було страшно. Ти просто сидиш у ванній або в передпокої і залежно від звуків визначаєш, яку саме зброю використовують і в яку частину міста летять бомби.
Сьогодні – передвечір’я дня народження Ярочки. Пригадавши подумки ці приємні і неприємні моменти, усвідомила необхідність возз’єднання України. Ось її мрія – успішно закінчити школу і стати журналістом. Вона з батьками вже близько двох років живе в Нікополі, все добре і вечорами вони так само ходять сім’єю гуляти. Проте дівча помічає, що мама з татом сумують за рідними і друзями.
Я не сказала б, що сильно сумую за домівкою, більше за людьми. Життя там і  в   Нікополі  дуже  сильно   відрізняється.  Я   дуже  багато  часу приділяю навчанню, всякі гулянки для мене відійшли на другий план, а ще іноді ходжу в походи. Все змінилося в кращу сторону.
Варто звертати увагу на всі дрібниці, які відбуваються довкола нас, це життя і в будь-який момент воно може перевернутися з ніг на голову, хочеш цього чи ні. Але також варто пам’ятати і про те, що ми є творцями своєї життєвої стежини. Як покладете бруківку, так потім і будете йти по ній: гордо і з високо піднятою головою, або ж спотикаючись на кожному кроці, нарікаючи лише на себе самого. Прислухайтеся до свого серця, а не до думок, які вам намагаються нав’язати. Йдіть і розвивайтеся в тому напряму,   який найближчий до душі.

Надія Шамбель

Schreibe einen Kommentar

Deine E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert.