Війна

Небо майже блакитне, мовби хтось вичавив з нього всі фарби. Птахи проносяться над вечірнім парком, ледь не зачіпаючи мене своїми крилами. Цей час мій найулюбленіший, бо кожен спокійно може займатися тим, що хоче, а не тим, що повинен робити задля існування. Навколо так гарно, і навіть не віриться, що може бути так мирно та тихо, коли десь – усього за декілька сотень кілометрів – земля стогне від війни, приймаючи в свої вічні обійми чиїсь молоді життя…
Ось уже другий місяць, як я живу в цьому місті, намагаючись забути про війну, позбутися тих спогадів минулого, яке кожного дня невидимою тінню нависає наді мною. Зараз парк наповнений масою різних звуків: люди сміються, хтось свариться, діти грають, ну а я сиджу на старій лавочці й пишу електронний лист, бо там, де я зараз живу, мене завжди щось відволікає від цього. Коли я пишу, то повністю поринаю в цю справу. На папір легше виливати душу. Багато чого не вмію сказати вголос. А коли пишеш, зникають усі кордони й заборони, повна свобода – створюй свій світ, наповнюючи його своїми емоціями та почуттями…

І тут раптом вибух, а за ним – ще кілька!!! Невже?..

Усе… Знову примара жаху, що останнім часом постійно поряд зі мною, насувається на мене. Стає важко дихати й кожен подих забирає сили. Я скидаю з колін ноутбук й біжу, гнана страхом. Мені здається, що позаду чується крижаний подих смерті. А тут парк, сховатися ніде, немає куди залізти, тому я падаю під великим деревом на землю й згортаюсь калачиком, сховавши голову в обійми рук. Цій позі ніхто не вчить, вона з’являється як прояв інстинкту самозбереження. Головне, щоб ця поза не стала останньою в моєму житті.

Невже це знову?! Навіщо?! Невже від війни не втекти, не сховатись?!

ВІЙНА. Нещасні п’ять літер – а скільки жахіть і смертей вони приховують у собі. Війна! Зупинися, благаю, мені, справді, досвіду вже достатньо було, я вже навчилася цінувати кожну мить життя…

Усе почалося звичайного дня. Так, ми чули про якісь заворушення й сутички, але, коли чуєш подібну інформацію, то здається це десь там, де нас нема, і нас це не торкнеться… Але на той раз ми помилилися, прикро помилилися. Незабаром урвалося звичайне життя, стало страшно виходити з дому.

Коли тільки почалися перші обстріли в моєму рідному місті, ми були в паніці, хотілось лише одного: бігти звідси якомога далі. Але ж куди?! Тому після однієї перестрілки я відпустила свого папугу – нехай хоч хтось уникне долі слухати цей стогін землі, що захлинається від болю. Але людина звикає до всього… Згодом до нас прийшов жахливий спокій, коли вже не здригаєшся від вибухів.

Під час обстрілів ванна кімната ставала нашим притулком, де вся родина збиралася в очікуванні тиші. Ні в кого у ванній не зберігаються продукти, теплі речі й ковдри? А в нас це було… Ніколи не знаєш скільки будеш сидіти в очікуванні.
Поступово місто, будинки, з якими було пов’язано так багато спогадів, перетворилися на купу руїн. На руїни перетворилося наше життя…

Тільки-но з’явилась можливість виїхати, ми нею скористалися. Навіть як слід не попрощалися з усім, що було нашим життям так багато років. А як жалко залишати усі рідні речі, які так багато значать! Вони й зараз ще там, якщо домівка ціла.

А друзі?! Я була дуже товариською людиною, кожного дня спілкувалась багато… Де мені їх знайти зараз?! Війна розкидала нас усіх по різних куточках держави, а кого – і світу.
І мене ніяк не полишать нічні кошмари. Зараз уже рідше, а раніше я, уже досить доросла дівчина,  приходила спати в ліжко до батьків. Війна навіть уві сні не відпускає своїх жертв… Так, страх поступово стихає: усе ж таки час потроху стирає чіткість пережитого, яким би воно не було. Проте мені здається, що людей, які бачили війну, я можу впізнати навіть десь на вулиці посеред натовпу – війна назавжди залишила в їх очах відбиток болю і втрат.

Раптом я відчуваю, як хтось сильно смикає мене за плече. Кілька голосів, прориваючись у темноту моїх думок, питають, чи все зі мною добре, чи, може, потрібна швидка допомога? Повільно розгинаючи заклякле тіло та все ще тремтячи від страху, я сідаю під деревом, що стало моїм притулком. Бачу невеликий натовп поряд зі мною, переводжу погляд до неба і… бачу феєрверк.

Любов Єршова

Дівчина щосили намагається втиснутися до переповненого вагону метро. Краєм вуха чує вже звичне: «Обережно, двері зачиняються», відчуваючи чийсь лікоть у себе під ребрами. Вдихнути стає щораз тяжче, людський потік майже виносить за межі вагонного простору але вона в останню мить хапається за поручень. Тільки не відпускай.
Не відпускай, інакше…
Два роки тому тоді ще шістнадцятирічна Ната мріяла про те, щоб хоча б на кілька днів поїхати до столиці. Щодня прокидаючись після неспокійного сну вдивлялася в задимлені та почорнілі від вугільного пилу вікна,  крізь які пробивалися промені сонця, стрибаючи по стінах зайчиками, граючи з її  довгим темним волоссям. Вона раділа, наче дитина, відкриваючи світові небесну блакить очей, а тоді зривалася з місця й бігла надвір, намагаючись обійняти все навкруги. Здавалося, це буде тривати вічно. «Доню, нам час збиратися…»
Все, що було далі, забути неможливо. Місто огорнув страх. Мати тягнула її за руку пустими вулицями, благаючи йти швидше. Ната окидала поглядом зачинені вікна багатоповерхівок, намагаючись збагнути, що відбувається. Та ніхто не міг їй відповісти.
Рука боліла нестерпно. На зап’ястку залишився величезний синець. Але дівчина

все розуміла. Після того, як тато залишив сім’ю, мати ані на крок не відходила від неї навіть тоді, коли хвилювання було  без-
підставним. Вона віддала донці все, що мала, а зараз може втратити найцінніше. Ось і зараз, стоячи біля автобуса, ні на мить не зводила       з неї очей.
Їм заледве вдається зайти. Двері боляче стукають по ногах, мати штовхає її вперед і долоня лягає на холодне залізо. «Не відпускай», –чується позаду. «Не відпускай, інакше…»  Останні слова ковтає рев старенького Ікаруса. Вони рушають. В салоні – мертва тиша. З кожним кілометром дівчина втрачає віру в те, що колись сюди повернеться.
Омріяна столиця зустріла їх нескінченними коридорами черг, мати з усіх сил намагається пояснити щось кремезному дядькові в чорному,  але той лише розводить руками. Мати підходить… та обіймає, наче востаннє. Все її тіло здригається. Тоді вони вперше ночують на вокзалі.
Статус біженців вдається отримати лише через два тижні, коли відчуття часу вже було втрачено, а київські під’їзди стали звичним місцем для того, аби перечекати ще одну ніч. Через кілька тижнів починає здаватися, що життя потроху налагодилося, аж допоки Наті не доводиться йти до нової школи, в останній, випускний клас.
Дівчина ніколи не відчувала себе чужою у рідному місті, не намагалася бути центром уваги. Але тут все було зовсім інакше. Вона відразу зрозуміла, що цей рік, який вона мріяла провести в колі друзів, які залишилися за сотні кілометрів звідси, стане для неї чи не найтяжчим роком життя. Єдиним світлим променем була Катя. Білява, з очима, кольору міцної кави, вона завжди підтримувала Нату, запрошувала до себе додому, познайомила з мамою. Згодом вони почали дружити сім’ями. А через півроку у Каті виявили рак в термінальній стадії. Попри умовляння та сльози матері, вона відмовилася від лікування. Ці кілька місяців життя минули для Каті надто швидко. На похорон Ната не пішла, бо знала: останнє, що хотіла б бачити подруга – це її сльози. За рік рідне місто перетворилося на руїни. Проглядаючи новини, вона раз по раз бачила зруйновані будівлі, вибоїни від снарядів на порожніх дорогах колись величного міста. ДАПу більше не існувало. Стадіон, який вибухав від емоцій, став ще однією випадковою мішенню та перетворився на сучасний варіант Колізею. Ната хапалася за будь-що, намагаючись допомогти всім, хто лишився там, і всім, хто приїхав сюди, біжучи від війни, як і вона.
Війна. Тепер, через рік, вона могла сама відповісти на питання, яке виникло тоді, посеред безлюдної вулиці. Війна, яку ми й досі прагнемо називати зовсім по-іншому, наче від цього не будуть зупинятися серця тих, хто нас захищає. Наче тільки ці три літери будуть стояти стовпом, зупиняючи кулі. А тих, хто повернувся і пізнав пекло, поховають не в цинку, а в довгих коридорах. В таких самих коридорах, де її матір намарне благала зробити хоч щось для себе та дочки. Війна, яка зробила нас чужими одне одному. Навіть тут, у цьому замкненому просторі, серед тисяч «своїх», намагаючись втримати рівновагу між минулим та теперішнім, найголовніше- не впасти. І, підводячи        голову на світло в кінці шляху, почути: «Пасажири, тримайтеся, будь ласка, за поручень.»

Костянтин Танцюра.