Dmytro Oleksandrowytsch Zubryzky
03.06.1996-28.03.2022
Як ви всі знаєте, 24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Відбулася, по суті, пряма агресія сусідньої Росії на Україну проти її суверенітету, територіальної цілісності, проти миру, людяності й цінностей, які ми сповідуємо разом з усим цивілізованим світом. Російські ракети щоденно обстрілюють українські міста, руйнують домівки, убиваючи цивільних, руйнують інфраструктуру.
Сотні наших молодих, талановитих хлопців замість того, щоб будувати повноцінне громадянське суспільство, займатися наукою, народжувати й ростити дітей стали до зброї щоби боронити свою Батьківщину. Про одного з них сьогодні моя розповідь.
Отже, знайомтесь, Зубрицький Дмитро Олександрович. Молодший лейтенант, заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення групи швидкого реагування Збройних Сил України. Мій син.
Молодий, всьго 25 років, талановитий, перспективний у числі добровольців з перших днів війни вступив до лав ЗСУ. 24 лютого люди масово виїжджали з Києва, рятуючи своїх рідних. Ми ж їхали з ініціативи Дмитра для того, щоб стати вчасно на облік у воєнкомат й іти захищати свою землю.
Діма був рухливою, допитливою, непосидючою дитиною. Він навчив мене вчитися. Від нього була маса запитань з ранку до вечора. Мені потрібо було пояснити зрозумілою мовою для 4-річної дитини чому трава зелена, чому киця нявкає а машина їде. Потім у нас почалося захопленя динозаврами й фільмамипро Джекі Чана і я мала бути в темі.
Змалечку був самостійний і вияляв наполегливий характер. Ще тільки увечері ми вчилися зав’язувати шнурки на черевичках, а вранці він заявив що впорається сам. Коли я намагалася допомогти, відштовхував мою руку і плакав «я сям!!». Того дня в садочок і на роботу запізнилися всі, але дитина сяяла від задоволення. Його перша в житті усвідомлена перемога – Він сам без допомоги зав’язав шнурки.
Діма начався в одній із київських шкіл, яку свого часу зкінчив знаменитий український боксер й, наразі, мер Києва, Володимир Кличко. Вступив до Економіко-правового коледжу, згодом на бакалаврат до Міжрегіональної Академії Управління Пероналом за спеціальністю «Соціальна робота в міжнародних організаціях». Бакалаврат закінчив з відзнакою.
Вступив до магстратури за спеціалізацією «Соціологія державного управліня та місцевого самоврядування». Закінчив з відзнакою.
За його дослідницьку роботу був включений до списку Ради молодих вчених учбового закладу.
За час навчання був незмінним старостою групи, а згодом і Головою студентської Ради академії. На новій посаді активно займався питаннями покращення студентського життя та введенням іновацій в навчальний процес з метою підняття зацікавленості студентів у навчанні, вніс вагомий внесок у сам навчальний процес та студентський регламент шляхом зміни Статуту. Багато читав, займався саморозвитком. У його 25 років мав більше 20-ти відзнак різного ступеня: сертифікати, дипломи, призові місця. Зокрема, у 2015 році став фіналістом конкурсу «Студент року» та мав добрі відзнаку в спорті. У нас вдома багато улюблених книжок, опублікованих видавництвом Дух і літера. Зокрема навчальний посібник «Введення в логіку» Олександра Пустовіта ( від початку до кінця я супроводжувала шлях ціє книги від автора до типографії і читачів). Автор запропонував Дмитрові прочитати цю книжку і поспілкуватися та обговорити зміст. Дмитро з зацікавленістю читав «Введення в логіку» та обговорити вже не зміг…
Паралельно навчався в університеті, де готують військових, й здобув звання молодшого лейтенанта запасу за спеціалізцією військовий психолог. Був нагороджений грамотою за зразкове виконання службових обов’язків. Випускні іспити здав на «відмінно».
З 23-х років його цікавили питання:
Що доброго я сьогодні зробив?
Якої мети досяг?
Чим би я займався, коли б у мене був 1 мільйон доларів?
Щоби я зробив для інших?
Що сказав би священник на моєму похороні?
Ці питання були записані на клейких листочках і висіли на стіні над його робочим місцем.
То б то ці питання були на кожен день.
Не знаю як хто, але я у свої 25 такими питаннями не переймалася. (типу жарт)
На літо поїхав працювати у Швецію. Хотів придбати квартиру щоб згодом створити сім’ю…
І от 28 березня страшна звістка сколихнула нашу спільноту: при виконанні службових обов’язків у селі під Києвом молодший лейтенант групи швидкого реагування Дмитро Зубрицький отримав поранення не сумісне з життям. За лічені хвилини стік кров’ю. Загинув.
Невимовне горе і біль розривав мої груди, здавалося, я падаю у прірву без вороття. Здавалося, що частина мене пішла у небуття разом із сином. Ми були дуже близькі емоцйно і духовно. Єдиний син. Надія і опора. Тепер їх нема.
Його загибель викликала великий резонанс у соцмережах. На мій допис відгукнулося сотні людей. Смс співчуття і підтримки лилися рікою. Були написані щонайменше 4 вірші в честь Дмитра і два з них були опубліковані у міжнародних журналах, були озвучені аматорами в соцмережах. Люди писали з Ізраїлю, Німеччини, Канади, США, Італії. Снайперська група вигравіювала ім’я Дмитра на снайперській гвинтівці і таким чином він продовжував жити у пам’яті людей і нищити ворога.
Одним із перших, хто відгукнувся на моє горе було рідне видавництво Дух і Літера. Їх вклад і підтримка безцінні. Завдяки пану Костянтину Сігову про нас із Дмитром взнала і Франція. Він виступив на одному із французських каналів з аналітикою, де згадав нас. Почали приходити листи підтримки і співчуття від людей з Франції. Люди вимагали бльше розповісти про сина, але тоді я була приголомшена і вбита горем. Мені було психологічно важко говорити про його загибель. Мені і зараз важко. Він для мене живий. До сих пір живий. Але сьогодні я вже маю сили і бажання розповідати про нього.
Друзі і знайомі мого сина свідчили про те, як він їм допомагав. Комусь допоміг словом, іншому купував ліки для важкохварої людини. Він про такі речі мені та іншим не розповідав. Я не знала і тільки з часом почула від людей про багато добрих справ сина.
Мій син один із багатьох, хто гине зараз у цій клятій війні. Молоді, красиві, обдаровані віддають своє життя за Батьківщину. Я пропоную хвилину мовчання задля вшнування їх пам’яті. (хвилина мовчння)
Молоді, красиві, обдаровані віддають своє життя за Батьківщину, бо інакше не можуть. Бо інакше загине Україна. Загине суспільство, в якому плекають свободу і гідність людини. І я до сих пір не розумію як деякі політики пропонують українцям віддати частину території ворогу. Це ж ніби відрізати частину своєї історії, частину пам’яті, імена і гідний слід життя та праці наших співгромадян..
Російські агресори хочуть нас зламати. Знищити як народ, а решту поневолити. Вони хочуть, але нічого у них не вийде. Вони не знають що ми незламні. Ми гуртуємось підтримуючи один одного, ми розділюємо горе одне одного і зціпивши зуби під звуки повітряної тривоги донатимо для ЗСУ. Наша ціль – перемога, заради неї ми сильні й мотивовані. Ми по іншому не можемо, бо інакше – це зрада самої ідентичності, українства. Ми маємо звершити свою місію до кінця.
Слава Україні!
