Чужа рідна земля

Oksana KomjakovaМені так страшно  розуміти, що ми є війни діти…
Кажуть, що немає жодного покоління, родини якого не відчули б на собі наслідки війни. Вважала, що моє покоління буде винятком із цього страшного правила. Але не так сталося, як гадалося.
Саме зараз наша країна потерпає від жахливого явища, що зветься війною, яка змусила тисячі людей зі Східної України покинути свої міста і почати шукати більш безпечне житло, перетворившись із повноправних громадян нашої держави на вимушених переселенців.

Переселенці…Хто ми такі? Ми люди без житла, без майна, без роботи, без надії. Хтось побував у самому пеклі, хтось втратив рідних, хтось виїхав, тікаючи від цього жахіття, але родичі залишились і досі там живуть. Усі вони мають спільний біль, відчай, розгубленість, зневіру у людяність та щасливу долю. Дуже важко усвідомлювати, що я є одною з них:

Я ж сама з-під Луганська,
Нас ворог змусив кинуть рідний дім.
Де і поділася та дружба братська,
І один одному народ наш став чужим.

В моєму місті були також мир і весна,
А зараз там морок і біль.
На біженців нас обернула війна,
Та дух наш не скорений, ні!

Тепер в моїм місті руїна,
І люди  тут сірі і злі.
Їх ворогом стала Вкраїна,
Хоча українці вони.

У моєму місті немає правди. Коли я привіталася з подружкою, сказавши їй: «Слава Україні!», на мене накинулась розлючена жінка. Вона казала, що «рускіє сини ґібнут, а ти тут такоє ґаваріш!» Це було два роки тому, але її слова дуже глибоко закарбувалися у мою пам’ять. Після того випадку ми віталися «по-нашому» пошепки. І лише по вустах було зрозуміло, що говоримо.
У моєму місті немає поваги: все українське там стало не тільки чужим, а й ворожим. Тим, що треба знищити. Над моєю рідною школою висить триколор, а вчитель української мови, якого я колись любила і поважала, виходить на мітинги, приурочені дню російського прапора.

У моєму місті немає справедливості. Править той, хто має при собі зброю. Злодії вважаються героями, а чесні люди сидять по підвалах.

У моєму місті не залишилось нічого святого. Люди готові повбивати один одного, аби тільки довести свою правоту, забуваючи найдорожчі, найгуманніші закони Божі. Матері проклинають своїх дітей. Найкращі    друзі – зраджують:

   – Адже ти – бандерівка,
   Тебе треба убити!
   Як відьму у багатті
   Тебе живцем спалити, –
   То є слова моєї подруги старої
   Вона тепер у Харкові
   І в українській школі…

Але, незважаючи на все це, моє серце крається від туги за тією землею, де я народилась. Моя Батьківщина… Моя рідна земля, її безмежні поля, височенні терикони, зелені, повні грибів ліси. Все це надає велику життєву енергію і силу. Пам’ятаю, як училась кататись на велосипеді. Падала – плакала – заспокоювалась – вставала і намагалась поїхати ще раз. Потім знову падала. І так безліч разів. Під вечір страшенно боліли ноги. Але це був приємний біль. Пам’ятаю, як мама вперше відправила мене саму до крамниці. Я йшла, думаючи, що на мене із заздрістю і захопленням дивляться всі перехожі, намагалась зробити якнайсерйозніше «доросле» обличчя. Пам’ятаю свій перший клас. Я була одягнена у першу в своєму житті вишиванку. Я пишалася   тим, що розказувала віршик українською мовою на першій своїй лінійці. Банти, квіти, якась метушня навколо мене… Мені це так подобалось!..

Все це моє, рідне, тепле – це моє життя. Тільки у своїх спогадах я стаю справжньою: тут не потрібно прикидатися, тут немає зла і брехні. Але так було колись. Минуле життя   таке незворотне і недосяжне вже ніколи.
Ніколи я вже не пройду рідними стежками, тому що там оселилась війна. Тому що там навіть тиша стала підозрілою і небезпечною.
Тепер я живу в іншому місті. У мене винаймане житло, нове оточення, нова школа, друзі, вчителі. Усе нове і так не схоже на те, до чого я звикла.
Тут також шумлять ліси, ростуть дерева, вітер гуляє полями, але я дуже часто ловлю себе на думці,  що хочу, хоч на хвильку, повернутись  до  рідної  домівки.

Я тут народилася
Це є моя земля.
Її ти не вибереш,
Як і своє ім’я.

Моє щасливе дитинство знаходиться у полоні війни. І визволити його спроможний тільки час, але він буде, звісно, вже не мій.

Найбільше я б хотіла,
Щоб барви синьо-жовті
Над містом майоріли,
І щоб за «Слава Нації»
Мене вони не вбили…
Чомусь мені здається,
Що це є неможливим…

Оксана Комякова

Schreibe einen Kommentar

Deine E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert.