Що відчувають гості?

За минулий час ми вже звикли, що вони поряд. Ми живемо й працюємо разом із ними. Тепер це вже не переживання, це буденність. Ми не турбуємось про долю людей, яким довелося переїхати до нас через війну, що раптово почала падати  з неба й стріляти гарматами.
У мене є подруга, яка приїхала з Сєвєродонецька у дві тисячі чотирнадцятому році. Але я ніколи не цікавився, а що відчуває вона? Ми граємо у гурті разом, я – барабанщик, вона – гітарист. Ми слухаємо одну музику, а коли на сцені – серця б’ються в одному ритмі. Проте дещо мені ніколи не відчути так, як вона – прощання з домівкою.
Michajlo VasylevТого дня після пар ми зустрілись у кафе. Замовили кави. Я дістав блокнот, ручку й… розгубився. Не від того, що у мене було мало питань. Навпаки – мене цікавило все. Я хотів, щоб мої вуха дійсно почули. Це – особисте, це не має пройти повз.
Для початку розмови мій вибір пав на домівку. Я запитав, як складалася доля з житлом у новому місті. Думав, що й так знаю відповідь, я давно знайомий з нею. Але дівчина розповіла те, що я взагалі ніяк не очікував почути. До цього дня я звик, що вона живе у величезній багатоповерхівці на околицях міста. Яке ж було моє здивування, коли я дізнався, що задовго до купівлі квартири, їй разом з усією родиною довелось жити у тісному гуртожитку. «Коли переїхали до квартири, там ще нічого не було – самі робили ремонт. Але знаєш, з часом все налагодилось» – продовжила вона свою оповідь.
Дівчина розповіла, що у школі усім було на неї байдуже, проте люди адаптуються, з’являються нові знайомства, потім – друзі. Ось і у неї з’явився друг, єдиний на цілий клас. Цей хлопець також грає з нами в гурті разом. Чесно кажучи, я захоплююсь такими людьми. Їх обох вважали за ізгоїв у школі, проте вони завжди підтримували один одного, пишалися бути собою. Не такими, як усі.
Насправді, дівчина до усього відносилася з гумором. Цей непереборний оптимізм завжди виривався через її посмішку. І я розумів – таку людину ніщо не зламає. Казала, що пристосуватися до географії нового міста їй вдалося легко.
«Я ж весь час подорожую. Я в таких нетрях була, що тут взагалі все як велике село». З часом вороже й незнайоме місто   ставало   для неї  братнім й ласкавим. Проникало   глибше у її серце. Дівчина пригадала, що у Сєвєродонецьку  вона не могла бути собою. Її не розуміли, консервативне  суспільство  намагалося вивести паростки під одну планку. Це фабричне індустріальне місто, йому потрібні працівники, не ті креативні особистості, якими ми вважали себе. Але як же любі краєвиди й рідні вулиці? Ті місця, до яких звик. Ті, де провів своє дитинство. Після цього питання брови дівчини насупились. Деякий час вона сиділа мовчки й дивилася у підлогу. Потім продовжила: «Знаєш, Київ – це місто-поспіх. Український Нью-Йорк. А там затишно, усе поряд. Усі один одного знають, так і жили».  Я виявився правим – вона сумувала за домівкою. Не за людьми, проте за тією землею, що зараз у неї було відібрано.  За мить оптимістичний вираз повернувся на її обличчя. «Але у Києві люди мають ті цінності, про які увесь час говорять. Тут є демократія, тут можна висловлюватись й бути вільним у своїм думках. Ти не боїшся, що тебе покарають за індивідуальність. Не бігаєш від тих, кому не подобається твій зовнішній вигляд. Люди тягнуться до тебе, їх цікавить твоя доля, вони співпереживають. Як от це зараз ти».
З кафе я тоді вийшов іншою людиною. Розмова багато змінила у мені. Крокуючи до метро «Печерська», я дивився на місто іншими очима. Я був гордий за те, що ми даємо людям надію. Що не полишаємо їх у біді. Я розумів, нам ще доведеться пройти дуже довгий і складний шлях, але ми йдемо у правильному напрямку. Ми помічаємо людей, що потребують допомоги. Ми живемо й працюємо разом з ними. Працюємо над тим, щоб наших нащадків очікувало щасливе і вільне майбутнє.

Михайло Васильєв

Schreibe einen Kommentar

Deine E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert.