Той рік… До і після травня

Denis AfendikovМене звуть Денис. Мені 15 років. Я народився і до 14-річного віку зростав та навчався на Донбасі у м. Горлівка. У мене були свої друзі, однокласники і улюблені захоплення. Там я займався бальними танцями у колективі народного ансамблю танцю «Веснянка». Ми разом їздили на конкурси і практично завжди привозили призові місця. Також я займався боротьбою Дзю-До в ДЮСШ №1 олімпійського резерву. По вихідних займався в Горлівському центрі туризму, краєзнавства та екскурсій. Мені подобалося орієнтування на місцевості, завдяки йому я пізнавав рідний край. У міських змаганнях я зайняв 1-е місце зі спортивного  мікроорієнтування. Не дивлячись на те, що часто був зайнятий, намагався приділяти достатньо уваги навчанню. Мені подобається вчитися. Легше мені даються точні науки, але й інші предмети не здаються занадто складними.Тому до 8 класу я вчився на «відмінно».

Але так було до травня 2014  року, поки в наше місто не прийшли перші військові події. По місту почали ходити озброєні люди. Я розумів, що їхні автомати були вже не іграшками. Потім були захоплені основні адмінбудівлі, над містом літала авіація, на дахах сусідніх зі школою будівель стояли зенітки в оточенні незрозумілих людей у військовій формі зі зброєю в руках, і в школі вже не можна було сказати: «Я – українець». 

У школі усіх, хто відверто виражав свою українську позицію, чекали залякування. Деякі учні поїхали з міста ще до кінця навчання. Моя мама теж прийняла рішення вивезти мене і молодшу сестру з міста. Всі наші родичі і знайомі також жили на Донбасі і нам не було куди виїхати. Тому мама звернулася до волонтерської організації «Восток-СОС»,  і їй допомогли знайти просто незнайому нам жінку-волонтера з Одеси, яка на перший час забрала нас просто до себе додому.

Потім ми перебралися в санаторій в Одеській області у невелике селище Сергіївка. Так я вперше зрозумів, що в світі є люди, готові відгукнутися на чужу біду і допомогти абсолютно чужим, незнайомим людям.

Наближався вересень 2014 року. Моя молодша сестра повинна була піти в 1-й клас, а я – продовжити навчання у своїй школі. Ми планували, що це станеться в нашому рідному місті, але в цей час воно вже зазнало обстрілів «градами». Вже загинули люди. А моя школа стояла без вікон, вчителів та учнів. Мої друзі та знайомі, які залишилися у місті, ховалися у підвалах. Мама сказала, що ми не зможемо повернутися додому. Треба думати, як жити далі…
В санаторії була група дітей, яких вивезли з м. Алчевська. Ми приєдналися до цієї групи, і разом з ними приїхали в центр соціально-психологічної реабілітації у Київській області в с. Петровське. Коли ми прийшли на свято Першого вересня до нової школи, та побачили всіх від малих до дорослих одягнених у вишиванки, почули Гімн України, на очі навернулися сльози, бо я зрозумів, що найближчим часом вже не побачу цього в своєму місті, в своїй школі, хоч і навчався там в українському класі. Так моя сестра пішла в перший клас, а в мене з’явилися нові однокласники.
За рік я доклав всіх зусиль, не дивлячись на незвичні обставини, та зміг підтвердити свої знання в новій школі також на «відмінно».

Той рік ми жили в «Отчому Домі». До війни «Отчий дім»  допомагав (і зараз продовжує допомагати) дітям-сиротам та дітям з важких сімей отримати нову родину, отримати нове життя. І в тій ситуації «Отчий дім» допоміг також і дітям-переселенцям не тільки надавши притулок, а показав, що ми не покинуті в своїй біді.Так в моєму житті з’явився ще один приклад допомоги від зовсім незнайомих людей. Там нас вчили не проходити повз чужі проблеми, не буди байдужими до оточуючих і відгукуватися на чужі нужди. Ми були вдячні за це, і намагалися долучитися також до добрих справ. Я брав участь у театральних постановах Вертепу на Різдво,  і їздив з виступами як до високопоставлених осіб, наприклад до Адміністрації Президента України,  так і в дитячі будинки, лікарні та будинки для літніх самотніх людей, щоб подарувати дітям та дорослим добру казку та отримати можливість відчути радість від свята.

Коли закінчився наш термін перебування в реабілітаційному центрі, моя родина перебралася до Києва. Я знову змінив школу, але не втратив інтерес до навчання та нових знань. Вже від нової школи брав участь в олімпіадах. Зайняв місця по Шевченківському району в олімпіадах з математики, хімії та біології. Знаходжу для себе нові інтереси. Приймаю участь у проекті «Наші таланти – наше майбутнє», де не тільки маю можливість отримати додаткові знання, а і прийняти участь у соціальному проекті надання допомоги людям, які цього потребують, розібратися з новими енергозберігаючими технологіями.
Та найголовніше – це те, що я не втратив віру в людей, в їх небайдужість. Я зрозумів, що від мене теж багато, що залежить, що теж можу допомагати , бути корисним як людям, так і своїй державі. Хочу, щоб якомога швидше закінчилася війна і наша країна могла розвиватися у бік наукового прогресу. Я мрію в майбутньому освоїти IT-технології, та допомогти свої країні якомога швидше вийти на більш високий рівень розвитку. І, хоча у моєї родини, як і у багатьох переселенців, ще багато невирішених проблем, ми віримо, що зробили правильний вибір і разом подолаємо всі перешкоди, бо кожен «Я – це інший Ти»!

Денис Афендіков

Schreibe einen Kommentar

Deine E-Mail-Adresse wird nicht veröffentlicht. Erforderliche Felder sind mit * markiert.